Свободу уму по уму

Я вимагаю бо знемагаю якщо чесно без грошей, щоб городский голова, разом з городскою радою міста Харкова. Випустили мою книгу, та розповсюджилі на территоріях наших тюрем. Ось франмент з останнего оповідання. На українскій мові. Заговір перша частина Введення Одного разу, в виміру Мефісто, той восседав на троні й йому було дуже дуже нудно, час від часу, зивота знов й знов, порушувала його спокій, його настрій був не дуже, та він далі й далі, сидів на своєму місці. Він спокійно дивився на свій тронний зал, тримаючи себе у руках, та стримуючи накопичившуюся злобу. Ця злоба, як вогник, бурлила у його души, й кожного раз як той заплющував очі, напамьятовувала про себе. Недалеко від нього, в тронному залі, метушився маленький міньйон, роблячи усе можливе, щось не показувати свого виду. Цей міньйон я, я роблю що можу, щоб допомогти моєму повелителю, у цьому мені допомагають усі, хто тільки є, в цьому замку. Побачивши новий прилив злоби, я підійшов до Мефісто, не створюючи шуму, щоб не розізлити того, ще більше. - Ти тут давно? Як тобі тут, на цей землі? - Тут дуже добре, тут завжди є що попоїсти, й іноді, повелитель, може принести з походу, щось дуже смачне. - Так, я час від часу, постійно, ловлю он тих віверн. - Я майже нічого не знаю про вас, хоча ходжу тут завжди. - Так? А хто постійно збирає усе, що я ховаю у своєму омуті пам’яті? - Я… - Ти гадав, що я не помічу? - Ви проти? - Що ти робиш з цією жижою? - Я зараз повернусь! – крикнув я, на весь тронний зал, бігом направляючись в бібліотеку, за тими записами що роблю постійно. Мені довелось стрибати по ступенькам, щоб встигнути скоріше. - Куди це він – погадав Мефісто, продовжуючи, сидіти на троні. У цей час, я стрибав як міг, та робив усе можливе, щоб не оступитися на цих сходах. Розміром я не так й велик, Мефісто я можу дотягнутися до коліна, якщо підстрибну то зможу дістати до рімня нашого покровителя. Він постійно воссєдає на троні, й ми, стараємось не торкатися його, без зайвої нужди. На мені одягнута плащовка, як халат, темно-сіро-голубого коляру, як небо, по ночі. Ми усі так одягаємось, зливаючись з підлогою, по якій ходимо. На ізумрудній підлозі, нас видно також не дуже добре, та очами, що горять немов зорі, ми бачимо усе, хоч на сонці хоч при луні. Цими очами, нас нагородив, сам Мефісто, як в нього самого. З часом, ми бачимо, ще більше, й так, живемо якнайдовше, та те, скільки нам відведено, це завжди відносне поняття. Коли я промайнув через кухню, на мене, подивилось Ильєна, через двері, та декілька міньйонів що ходили слідом за нею, бо вона полюбляла пригостити чимось смачним. Пройшло вже дуже багато часу, з останньої пригоди, в якій приймав участь наш володар, тому, якщо честно, мені стало трохи нудно. Я писав ці історії, та трохи позабув про час, поки це робив, та, мені було чим зайнятися. В цей момент вони стали мені у нагоді. Я схопив першу книгу, що мені попалась та поспішив повернутися, поки ніхто не відволік, мого володара Мефі, від моєї розповіді.